Коли народ втратив свою землю, вона також втратила свою душу?

Земельна ділянка більше, ніж частина території на карті. Це символ незалежності, джерело національної гордості, і будинок, де люди можуть стояти високо і назвати себе безкоштовно.

Але що відбувається, коли з'являється земля?

В першу чергу великі потужності прибувають з в'язаними посмішками і обіцянками сальвації.

«Знайди нас!» Ми допоможемо Вам. Разом ми будуємо краще майбутнє.

Їхні слова звучать щиро. Вони пропонують сподіватися на народи, які прагнуть вижити. Але після досягнення поставлених завдань, їх істинні наміри починають виникати. Співпраця стає домінацією. Дружба стає контрольним. А обіцянки, що колись надихнула довіру.

Вони візьмуть вашу землю. Вони роблять вашу свободу. Вони роблять вашу надію, ваш гордість і в кінцевому підсумку, ваші причини, щоб тримати боротьбу.

Якщо в грі або в реальному світі, історія пропонує знайоме попередження: ті, хто шукає владу без обмежень, можуть в кінцевому підсумку лікувати інші народи не як рівні, але як інструменти власної амбіції.

Китай, Філіппіни, Албанія, Австралія, Росія та країни по всій Південній Америці були серед тих, що в нашому світі зазнали втрати їх територій. І з їхніми землями дещо складніше міркувати: гордість своїх людей, їх національна ідентичність, і буде продовжувати боротьбу за майбутнє, що більше не здавалося їм належати.

Деякі вирішили залишити.

Не обов'язково бо вони припинили любов своїх народів, але тому що вони більше не могли бачити місце для себе в межах.

Тоді прийшли «Пасифісти».

Вони поширили руку на народи, які запали. Вони запропонували обіцянку, яка здавна здавалося неможливим. Кожна країна буде її повернута. Кожна людина має можливість відреагувати свою незалежність. Кожна країна, яка знизилася, буде мати шанс знову піднятися.

З першого разу, можливо, безземна мала причину надії.

Але надія тільки не відновлює Царство. Не гарантується свобода.

Чи можна перебудувати світ, де кожен народ може стояти на власній території?

Чи є ми просто свідками початку іншого циклу?

Можливо, підкорювачі змінять свої імена, їх прапори та їхні слогани. Можливо, наступна велика влада буде говорити про мир замість завоювання, співпраці замість панування, а визволення замість контролю.

Але що відбувається, коли час приходить до виконання обіцянок?

Чи будуть потужні готові здати, що вони прийняли? Чи будуть виректори прийняти світ, в якому менші народи можуть стояти як свої рівні? І будуть Пасіфісти вірні своїм ідеалам, коли ті ідеали вимагають реальних жертв?

Це питання, які не можуть відповісти лише деклараціями.

Народа без землі може мати своїх людей, її культуру, і її мрії. Цар без царства може мати відвагу свинцю. І переможені люди все ще можуть переносити в них, щоб знову піднятися.

Але незалежність не може вижити на обіцянках назавжди.

Питання більше, чи загиблими народами заслуговують їх царства. Питання про те, що вони тримають повноваження, щоб дати їм відкликати їх.

З царя без Царства все-таки цар в серцях його народу.

Але народ не може жити назавжди на спогадах батьківщини, не можна назвати його самостійно.

Пасіфісти обіцяли нового початку.

Тепер світ повинен вирішити, чи готовий це зробити, що обіцяє реальність?

Чи є історія простого приготування, щоб повторити себе.